Притча про загублену драхму

Притча про загублену драхму

(Із серії «Божа любов шукає»)

В старовину на Близькому Сході дівчина в придане отримувала від матері срібні монети. Часом цей скарб був сімейною реліквією, котра передавалася по жіночій лінії від прапрабабці до матері, а потім до дочки. Для того, щоб не загубити таку дорогоцінність і, водночас, мати її завжди при собі, у монетах просвердлювали отвір, нанизували на міцний шнурок і одягали на шию.

З якою гідністю і щастям жінка носила на грудях дорогоцінне намисто із сяючого срібла! Яким милим для неї був його тонкий, чистий передзвін, як вона любила перебирати його, погладжуючи і прикладаючи до лиця. Як пильнувала, щоб ні одна із монет не загубилася!

Ми продовжуємо роздуми про Божу любов, котра шукає. Божественна любов багатогранна – вічна, бездонна, безстороння; вона прощає, підіймає, приймає. Але як добре, що вона шукає! Що б сталося, якби ця небесна любов не шукала? Хто б із людей був знайдений? Хто б повернувся до Отчого дому?

Великий Учитель Ісус Христос представив пошуки Божої любові трьома притчами: про заблудну вівцю, загублену драхму і блудного сина. Минулого разу ми досліджували притчу про заблудну овечку, а сьогодні ми поговоримо про загублену драхму.

«Яка жінка, маючи десять драхм, якщо загубила одну драхму, не запалює світильника і не замітає хати, шукаючи пильно, доки не знайде? А знайшовши, скликає приятельок і сусідок, кажучи: Радійте зі мною, бо я знайшла драхму, що загубилася! Такою, кажу вам, буває радість у Божих ангелів за одного грішника, який кається» (Луки 15:8-10).

Ось такою зовсім буденною, прозаїчною, навіть дещо «домашньою» картиною Господь змалював другу степінь загубленості людини і Божі пошуки дорогоцінної згуби.

Дорогоцінна драхма

Кого ж представляє дороге намисто із срібних драхм? Кого мав на увазі Христос? Праобразом кого є кожна із десяти монет?  Це відкуплені Господа: «Ти став дорогий в Моїх очах, шанований став, й Я тебе покохав» (Ісаї 43:3, 4). «Вони як каміння корони засяють у краї Його! І що за добро Його буде, і що за краса Його!» (Захарії 9:16, 17). «Відкуплені діти Христа – це Його дорогоцінності, Його великий, особливий скарб». «Христос, від Котрого виходить уся слава, розглядає Свій народ в його чистоті й досконалості, як нагороду за Свої страждання, приниження та любов, як доповнення Своєї слави».1  Подумати тільки! Той, перед славою Котрого закривають лице сяючі Херувими, тануть гори, тікають моря, називає людину доповненням Своєї слави! О незбагненна любов!

У стародавньому храмі первосвященик на грудях носив чудову золоту пластину, в котру майстерно були вставлені найкоштовніші камені Сходу, а на них вирізьблені імена дванадцяти колін Ізраїлю. Так був представлений Небесний Первосвященик Христос, Котрий на мучених, пробитих грудях носить імена Своїх дітей. Він купив їх за неймовірно високу ціну, ціну страждань і смерті, тому вони є дорогоцінним Його намистом, прикрасою Його грудей.

Коли людина пізнає Божу правду, починає вірити у Господа, любити Його, укладає з Ним Заповіт, Ісус вміщує її у дорогоцінне намисто на Своїх грудях. Яка честь! Як серце Божого дитяти тріпоче першою любов’ю в той час! Як припадає до грудей Господа, для нього усе стає нічого не варте, аби тільки бути ближче до серця Спасителя! Як він співає, як читає Боже Слово, як молиться! Він чує биття Христового серця, і його серце б’ється з ним в унісон…

І після усього цього можна «загубитися»?! Притча говорить, що так, драхма загубилася…

Драхма загубилася

Одного разу, з любов’ю торкаючись свого скарбу, жінка помітила, як одна срібна монета зірвалася з її грудей, покотилася по підлозі і зникла в пилюці…

Драхма не загубилася в хащах або нетрях поза домівкою, подібно до заблудної вівці, ні! Вона не викотилася за поріг дому і не покотилася в далеку країну, мов блудний син, о, ні! Притча про загублену драхму розповідає про інший вид загубленості, винятковий, незвичний – загубленість в домі – в Церкві… Християнин не покинув правду, не полишив Церкву, але… «залишив свою першу любов» (Об’явл. 2:4).

На підставі багатьох досвідів та спостережень можна сказати, що деякі люди, котрі приєднуються до Церкви і пізнають чудеса відкупної любові, не залишаються в цій любові. Вони якось поступово і невловимо відходять від захопленого споглядання дорогоцінного Господа. В їх духовному житті стається фатальна підміна: замість того, щоб перебувати на грудях Господа, вони просто перебувають у Церкві. Їх особисті відносини з Господом застигають, а їх духовний досвід стає офіційним, формальним, номінальним.

Лежить у пилюці

Упавши на підлогу, що робить драхма? Можливо, подібно до заблудної овечки, кричить? Кличе на допомогу? Волає про порятунок? Ні! В домі стоїть повна тиша, абсолютна заспокоєність… Нещасній загубленій монеті у пилюці затишно, тепло, ніхто її не бачить, ніхто не турбує… Теплий, запилений, пропащий лаодикійський стан. І драхма його абсолютно не усвідомлює: «Адже ти кажеш: Я багатий, розбагатів і нічого не потребую! А не знаєш, що ти і нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!» (Об’явл. 3:17).

Номінальне, формальне, казенне лаодикійське християнство… Ні, воно не покидає Церкви! Воно ніколи не залишає Отчого дому, як блудний син. О, ні! Воно, мов старший брат блудного сина (про них обох мова піде у наступних статтях), ніколи не переступав заповіді Батька! Воно стільки років служить (див. Луки 15:29) Йому – воно активне, завзяте, гучне, парадне, доктринальне, тільки… не сердечне. Ім’я Ісуса у піснях, у молитвах, у розмовах, тільки…не в серці. В домі Батька, але не з Батьком, поруч, але не на Його грудях, у якихось стосунках, але не в тісному єднанні з Ним. Господь стоїть за зачиненими дверима: «Ось Я стою під дверима і стукаю» (Об’явл. 3:20).

Як відшукати цю загублену драхму? Яким чином достукатися до такої самозаспокоєності, до байдужого, глухого серця? О, Великий «Амінь», «Свідок вірний і правдивий» (в. 14) – Божественний Шукач – володіє надзвичайними знаряддями пошуку: «світильником і мітлою» –  Своїм прямим, незаперечним свідоцтвом…

Світильник і мітла…

Великий Учитель у притчі про загублену драхму представив Божественного Шукача в образі жінки з мітлою. Чи не дивно? Мужчина з мітлою в руках – образ, що якось не в’яжеться із чоловічою гідністю та самоповагою навіть сьогодні, а тим більше він був незвичним для того часу і тієї культури. Саме на подібну дивну картину – чоловіка, що несе глечик з водою (воду в Ізраїлі, зазвичай носили жінки), – послався Ісус, даючи учням виняткову ознаку, по котрій вони могли знайти приміщення для звершення останньої Пасхи (див. Луки 22:9, 10).

Однак представити Бога, котрий шукає, в образі жінки із мітлою в руках, – зовсім  не ординарно! Проте Мудрий Учитель саме в такий спосіб намагався донести до слухачів велику істину: Бог у Своїх пошуках загубленої людини не зважає ні на які втрат й жертви, ні на яке приниження й ганьбу. Він згодився нести і Він поніс безчестя й сором заради Своєї дорогоцінної згуби. Її пошуки коштували Йому найбільш ганебної, безславної смерті… Він «не зважаючи на сором, замість належної Йому радості перетерпів хрест… від грішних перетерпів таку наругу над Собою» (Євр. 12:2, 3).

Світильник і мітла в руках господині дому – вдалі символи, що представляють важливі засоби Божественних пошуків. Це, безумовно, могутнє Боже Слово. Воно здатне освічувати потаємні, запилені, засмічені куточки серця: «Твоє слово – світильник» (Псал.118:105). Більше того, це Слово здатне одночасно й вичищати, замітати ці занедбані сердечні куточки: «Ви чисті через слово» (Іван. 15:3). У даному ж контексті – при пошуках загубленого лаодикійця – Божественне Слово приймає форму прямого свідоцтва – тобто об’єктивного, безстороннього аналізу пропащого стану людини Самим Господом Ісусом Христом.

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Марта – загублена драхма

В одному гірському селищі серед мальовничої природи жила багата сім’я: дві сестри і брат. Брат був опорою сестер, їх захисником і годувальником, але усім в домі заправляла старша сестра. Вона була енергійною, рішучою, вольовою. Далеко за межами селища ця молода жінка славилась, як прекрасна господиня; ні одне весілля, ні одна гучна гостина в околиці не відбувалися без її участі та керівництва… Саме так ми розпочали минулого разу історію «заблудної овечки» – Марії Магдалини. На жаль, у тому самому селищі, у тому самому домі була і «загублена драхма» – старша сестра Марії – Марта.

Дорогоцінна срібна драхма

Дім у Віфанії – невеличкому гірському селищі, де жила ця сім’я, був улюбленим місцем відпочинку Господа Ісуса. «Спаситель благословляв усіх, хто шукав Його допомоги. Він любить увесь людський рід, однак з деякими людьми Його пов’язували особливо ніжні узи. Так, Його серце було сповнене великої любові до родини з Віфанії… Ісус часто знаходив відпочинок в цьому домі. Спаситель не мав власного дому і був залежний від гостинності Своїх друзів та учнів. Не раз, стомлений і спрагнений щирої людської прихильності, Він тішився спокоєм цього мирного дому, де був далекий від підозрінь і заздрощів фарисеїв.  Тут Ісус знаходив щиру гостинність і чисту, святу дружбу. Тут Він міг говорити просто і вільно, знаючи, що Його слова зрозуміють і збережуть, як скарб».2

Господиня дому – Марта, воістину, була дорогоцінною «срібною драхмою». Вона володіла багатьма талантами. Особливо вона відзначалася, як ми вже зауважили,  даром хазяйновитості й гостинності. Нагодувати й обігріти нужденних приносило їй душевне задоволення. І вона знала, як це зробити,  і вміла це зробити, робота просто кипіла в її руках! Ось чому у селищі вона була популярною і шанованою господинею й розпорядницею кожної великої гостини.

Однак це не була меркантильна жінка, котра тільки й займалася «столами». Марта була релігійною, побожною, вона добре знала Святе Письмо. Галілейський Учитель Своїм люб’язним, м’яким поводженням, Своїм високо моральним вченням полонив її душу. Марта вірила, що Він був обітованим Месією. Як урочисто звучить її визнання віри: «Так, Господи, я повірила, що Ти – Христос, Син Божий, Який приходить у світ» (Іван. 11: 27). На це визнання Марти Ісус міг би відповісти так само, як Він відповів Петрові на його ідентичне свідоцтво: «Блаженний ти, Симоне… бо не тіло і кров тобі це відкрили, а мій Отець Небесний» (Матв. 16:17).

Марта володіла глибокою вірою в Господа, особистими досвідами Божественного відкриття. Вона вірила у воскресіння мертвих: «Знаю, що воскресне у воскресінні, останнього дня» (Іван. 11:24). Вона вірила у всемогутність Ісуса: «Й тепер знаю, що Бог дасть тобі те, що лише попросиш у Бога» (вірш 22). Скрізь, завжди й у всьому Марта – старша сестра Марії – була правильною. Такою самою правильною, як і старший брат блудного сина. Яка разюча подібність образів цих старших, чи не так? Вони такі однотипні! Старші, однак… загублені драхми.

Шановний читачу, ти пізнаєш в цьому типажі старших і себе? Ти теж старший – диякон або пресвітер Церкви? Турбота про вдів і сиріт, бідних і хворих лежить на твоїх плечах? Твоє практичне християнство бездоганне, усі приписи Божого Слова ти належно виконуєш? Багато років перебуваючи в Церкві, ти прекрасно знаєш Святе Письмо, і в теології орієнтуєшся досить добре? Стільки років служиш ти Богові і ніколи не переступав заповіді Його? Ти, як і Марта, як і старший брат, очікуєш схвалення Учителем твоєї духовності? Однак, поглянувши зажуреними очима на плеяду старших, в тому числі й на тебе, Свідок вірний і правдивий сумно промовляє: «Одного бракує тобі» (Марк. 10:21). «А потрібне – одне»… (Луки 10:42)

Драхма загубилася

Якось одного спекотного літнього дня Ісус разом зі Своїми дванадцятьма учнями прийшов до Віфанії. Він ввічливо постукав у двері Мартиного дому, і вони одразу гостинно відчинилися для бажаного довгожданого Гостя (див. Луки 10:38 – 42).

– Тринадцять голодних мужчин, – прикинула стурбована жінка. – Та й своїх троє…

І почалося… Бігали всі: і служниці, і Марія – до погребу і назад, на кухню і в сад, на город і до криниці… Одні чистили, інші нарізали, треті розкладали; Марта всіма командувала, стоячи біля розпаленої печі і віддаючи короткі накази.

– Маріє, принеси із погреба прохолодні напої, – звеліла молодшій сестрі розпорядниця гостини.

Обійшовши  дім, Марія увійшла у вимощений холодним каменем дворик і…завмерла, почувши такий дорогий голос улюбленого Учителя. Він сидів у колі учнів і щось проникливо їм розповідав. Марія не витримала: обтерши руки фартухом, вона тихенько присіла біля Його ніг.

Саме присіла, – повідомляє оригінал Євангелія. Ні, Марія не була ледачою або безвідповідальною жінкою, але вона ніяк не могла проміняти можливість побути з Господом на надумані, надмірні, а тому і непотрібні кухарські клопоти. Їй так багато прощено, вона так багато полюбила, як же вона може втратити таку нагоду прислухатися до милого голосу, вдивлятися у добрі очі дорогого Учителя? Марія мала те одне, чого бракувало її старшій сестрі, чого не вистачало старшому братові, і… тобі, шановний читачу? Ти настільки зайнятий своєю службою – своїми Божими справами, що ніяк не можеш знайти часу спокійно посидіти біля ніг Господа і послухати, що Він тобі скаже? Ти не можеш дозволити собі хоча б одну годину щоденно насолоджуватися спілкуванням з Ним?

Світильник і мітла…

–  А де ж Марія, – похопилася Марта, здивовано озираючись на всі боки. Молодшої сестри ніде не було видно. Марта визирнула у вікно і … застигла від обурення і образи. У колі дванадцяти учнів Ісуса, біля самих Його ніг спокійнісінько сиділа її сестра …

– Ну, це вже занадто! – вигукнула жінка, спускаючись кам’яними сходами у двір.

Марта розгнівано шукає Марію, зовсім не усвідомлюючи, що вона сама потребує ретельних пошуків, як загублена драхма. Але Великий Господар дому вже приготував Свого світильника і мітлу…

Розпаленіла біля гарячої плити Марта своє роздратування звертає на Учителя: «Господи, не турбує Тебе, що моя сестра залишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла!» (Луки 10:40, виділено автором статті).

Як віддає від цих нешанобливих, неввічливих, образливих слів духом того іншого старшого, котрий також служить: «Ото стільки років служу я тобі… Коли ж син твій вернувся оцей… ти для нього звелів заколоти теля відгодоване» (Луки 15:29, 30, виділено автором статті). Жорсткість, безсердечність, брак співчуття, безжалісність – ось який характер розвивають стосунки з Богом, що перетворилися на «службу»… І саме ставлення до молодших – тих, хто спіткнувся: відбився від отари, заблукав у далекій країні, – демонструє весь спектр подібних рис характеру загублених старших. Нерозуміння Батька, Батькового ніжного ставлення до заблудних овечок, до блудних синів характерне для оцих «правильних», однак загублених драхм. Їхній закоснілій, формальній релігійності важко прийняти Батьківське глибоке співчуття і жаль до тих інших, «неправильних»… Їм важко зрозуміти, що їхнє «служу» не таке важливе для Батька, як їхнє «люблю».

Як запорошилося серце Марти! Як засліпилися її очі! Сміття, як багато нікчемного сміття вкрило її душу! Вона абсолютно не усвідомлює, як низько впала, не вшанувавши Небесного Гостя своєю присутністю й увагою; більше того, образивши роздратованістю та нелюб’язністю.

Настав слушний момент і Великий Господар засвітив світло й узяв у руки мітлу Свого прямого свідоцтва:

– Марто, Марто… (Луки 10:41)

Обтяжене серце жінки стрепенулося… Ніжний делікатний докір відчула  вона в словах Господа.  Божественна рука обережно доторкнулася до її душі. Сміття, мов темна хмара почало вилітати у вікно, звільняючи цю загублену драхму… Серце її стривожилося: Щось не так? Щось я зробила не те? Ще один помах мітли і Вірний Свідок починає проводити ретельний аналіз:

Ти журишся і клопочешся багато чим

І знову хмара пилу вилетіла у вікно, а промінь Божественного світла освітив її засліплені очі. Марта починає прозрівати…  Вся ця метушня, надумана помпезність кому потрібна? Для чого це все? Високий Гість залишився за дверима серця… Чи не краще було покласти на стіл простий домашній хліб і насолодитися духовним споживанням розкішного Хліба життя? Так захопитися столом для Господа, щоб забути Самого Господа?…

Шановний друже, ти пізнаєш себе? Твій запал, твоя активність гідні похвали, але озирнися… Де Той Ісус, Котрому ти служиш? Він десь там, далеко за хмарами. Ти знаєш Ім’я, але чи знайомий із Самою Особою; ти любиш Церкву, а її Чудового Господа? Для чого уся ця метушня, активність, якщо Дорогий Гість стоїть за дверима? Якщо із дня на день Він приходить до дверей твого серця і знаходить їх зачиненими?

 «А потрібне – одне»

–  А потрібне – одне (Луки 10:42), – урочисто й категорично проголосив Свідок вірний і правдивий, не применшуючи, не перебільшуючи і не помиляючись, завжди вимовляючи найчистішу істину…

Людині потрібно тільки одне! Ну, як же одне? А все решта? А «все [решта] вам додасться» (Матв. 6:33). І не тільки додасться все необхідне, але також відкладеться все надумане і непотрібне.

Безперечно, Богові дуже потрібні старші сини й дочки, сучасні Марти, і потрібен ти, дорогий друже, із твоєю завзятістю, енергією й активністю. Бог цінить старання й наполегливість у Його роботі. Але тобі, як і Марті, бракує саме цього одного – особистого спілкування з Господом, найтіснішого єднання з Його серцем. Перед усіма активними заняттями тобі, як і їй, потрібно в тихому усамітненні посидіти біля ніг Ісуса у твоїй верхній світлиці. Тоді ти зрозумієш, що Ісус – не доктрина, а чудова Особа… Тоді ти відчуєш, що Він не десь там на небесах, «за дверима», а тут поруч; і життя з Ним – це не важка служба, а чудовий досвід споглядання Його характеру і перетворення на Його образ. Тільки і тільки тоді ніжна любов Ісуса, Його лагідність, м’якість, ввічливість, доброта й милосердя стануть складовими твого характеру.

–  Марія ж вибрала найкраще, котре від неї не віднімуть (Луки 10:42, перек. М. Кулакова).

Звичайно, велике частування для Господа – це добре. І багато гостей, і багато Божих справ – теж важливо. Але є щось краще, щось найкраще! Щонайкраще! Це Він Сам – Господь і Бог і тихе душевне спілкування біля Його ніг.

Ні, не пам’ять про велике частування Марти і не апетитний аромат її смачних страв поніс Ісус у Свій останній шлях на Голгофу. Він поніс щонайкраще – пахощі мира Марії, як символ її безмежної любові …

Не можу вже ніяк з Тобою розмовляти __         І раптом через крихітну шпарину
Через дубові двері, через залізні грати,           В хвилину затишку, о, рідкісну хвилину,
Добротно збиті власними руками…           Почути тихий стук, благаючий, терплячий,
О, скільки літ Тобі я догоджала           Чиєсь моління болісне, гаряче,
І зводила, валила, будувала,           І зрозуміти з серця завмиранням,
І хліб свій їла, й одяг свій вбирала,           Що це Твоє надірване зітхання…
І врешті-решт себе замурувала…           Ні, досить! Не витримую тортури!
Хіба Тобі потрібні ці старання,           Твоя любов пече мене крізь мури.
Діла, завзяття замість спілкування?           Ворота навстіж! Клямки геть й засуви!
Ні, зовсім ні! Яка страшна помилка:           До хати я запрошую Ісуса…
У колесі життя крутитись, ніби білка,           Хай будеш тільки Ти навпроти за столом,
Щоб справитись, щоб праведною бути,           Вечірня зірка сяє за вікном…
Свої думки в кайдани щоб закути.           Як добре нам отак з Тобою вдвох сидіти…

Чи може бути щось дорожчого на світі?


 

Список використаної літератури

  1. Уайт Е. Свідоцтва для Церкви, т. 6, с. 309; Нагорна проповідь, с. 89.
  2. Уайт Е. Бажання віків, с. 524.

 

Ключевые слова: драхма, мітла, світильник, загублена, Марта, пилюка, срібна, дорогоцінна, притча
Recent Posts
У Вас есть вопросы?

Если у Вас есть вопросы или Вы хотели бы лично познакомиться с Ольгой Васильевной, Вы можете написать ей сообщение:

Введите слово или фразу и нажмите клавишу "Enter" для поиска

Притча о потерянной драхме (Из серии «Ищущая Божья любовь») В старину на Ближнем Востоке девушки в приданое получали от матери серебряные монеты. Иногда это сокровище было семейной реликвией, передаваемой по женской линии от прапрабабушки к матери, а затем к дочери.Притча о блудном сыне. Часть І (Из серии «Ищущая Божья любовь») Самая светлая, самая прекрасная жемчужина Священного Писания, шедевр литературного искусства, достойный его Великого Автора – Притча о блудном сыне.