Притча про доброго пастиря

Божа любов шукає

 (Серія статей)

Передмова

 «Знати Бога – означає любити Його»1… Пізнаючи Божественний характер, чудові риси Божої природи, такі як милосердя, добрість, довготерпіння, неможливо не полюбити Цю Дивовижну Особу. А коли споглядаєш найдорогоціннішу якість Божого характеру – Його любов, від захоплення завмирає серце і не знаходиш слів для належної подяки і хвали.

Любов Божа – це діамант, огранений тисячами найтонших, різнобарвних граней. Подивишся в одну із них – о, це вічна любов! Подивишся в іншу – незмінна любов! А ось – безстороння…Божа любов прощає, приймає, розуміє, терпить… І чим більше вдивляєшся в цей коштовний камінь, тим усе більше нових граней відкриваєш.

Одного разу, поглянувши на цей дорогоцінний брильянт, мене вразила його несподівана чудова грань, котрої я раніше не помічала – Божа любов шукає

Кого шукає Божа любов? Чому і як вона шукає? Про це розповів Той, Хто шукав так, як ніхто інший. Він не побоявся спуститися в безодню Всесвіту, навіть зірватися в неї і розбитися, щоб шукати і знайти. Він не соромився взяти в руки віника і замітати, замітати пил і сміття, щоб шукати і знайти… А коли шукати було надаремно, Він терпів приниження і ганьбу, стоячи біля воріт, вдивляючись у далечінь, і Його пошуками стало безконечне чекання…

Ісус відкрив бездонну глибину, безмірну висоту і ширину пошуків Божої любові у трьох притчах: про заблудну вівцю, про загублену драхму і про блудного сина. А чи не достатньо було б розповісти одну притчу? Хіба Бог шукає людей по-різному? Так… І не тому, що Божа любов мінлива, а тому що степінь загубленості людей різна.

У трьох притчах, розказаних Ісусом, степінь загубленості представлена в низхідному порядку, від найбільш вигідного стану  до гранично безнадійного. Заблудна вівця знаходиться у найзручнішому стані, що подає максимальну надію. Чому? Вівця заблудила ненавмисне, ненароком. Вона усвідомлює, що заблукала, шукає дорогу додому і навіть подає голос, по котрому її і знаходить добрий пастир. Але що безвихідного і трагічного в її становищі? – Вівця не знає дороги додому і не може самостійно повернутися.

Нижче, тобто на більш фатальному рівні, стоїть загубленість драхми. Драхма загублена десь близько – в домі, але вона абсолютно не усвідомлює своєї загубленості. Ця згуба настільки не осмислює свого пропащого стану, наскільки срібна монета не може мислити. Вона не подає голосу, не кличе про допомогу. Їй тепло і зручно лежати в пилюці та смітті…

Зверніть увагу, як із пониженням степені загубленості понижується цінність загубленого об’єкту. Вівця – це жива істота, котра має певні рефлекси, відчуття і навіть почуття. Драхма нічого цього не має, але вона ще зберігає якусь  відносну цінність, бо срібна. Останнім, третім загубленим предметом ми б поставили щось абсолютно нічого не варте, наприклад – жменьку соломи…

Але Ісус останнім загубленим об’єктом  ставить не тварину, не бездушну річ, не що, а кого – інтелектуальну істоту, людину, і не чужу, незнайому, а сина… У цьому і полягає страшна безнадійність третього щабля загубленості – загубленість блудного сина – свідома, спланована, продумана, запрограмована… Син знає дорогу додому, може повернутися самостійно, але… не хоче.

Традиційно цим трьом притчам дано  наступні заголовки: Притча про заблудну вівцю, Притча про загублену драхму і Притча про блудного сина. Однак, заглибившись у зміст цих шедеврів стародавньої словесності, ми починаємо розуміти, що ні вівця, ні драхма, ні син – не представляють їх головних героїв. Христос – уособлення доброго пастиря, турботливої господині і люблячого батька – ось Хто є центральною Особою цих притч. Тому ми дозволимо собі перейменувати названі притчі наступним належним чином: Притча про доброго Пастиря, Притча про турботливу Господиню і Притча про Дивовижного Батька.

Мені пригадується, як в дитинстві ми часто просили маму і тата розповісти нам якусь історію, або оповідання. Для нас було справжнім святом, коли ми чули: «Ідіть, я вам розповім щось дуже цікаве». І найперше, що ми запитували: «А воно добре закінчується?»

Яка безмежна подяка Великому, Успішному Шукачеві – нашому Богові, що ні одна із названих притч не закінчується погано! Вівцю повернуто до кошари, драхма зайняла своє місце у дорогій шкатулці, батько дочекався сина! Аллілуйя! Ні одна з трьох притч не говорить про невдачу, але змальовує успіх, радість, тріумф повернення. І в цьому міститься Божественна гарантія, що «кожного, хто дозволить Богові викупити себе, Христос урятує від рову загибелі та терня гріха.2

ПРИТЧА ПРО ДОБРОГО ПАСТИРЯ

 «А Він [Христос] розповів їм ось таку притчу, кажучи: Який чоловік із вас, маючи сто овець і загубивши одну з них, не лишає дев’яносто дев’ять у пустелі та не йде за тією, що загубилася, доки не знайде її? І, знайшовши, бере на свої плечі, радіючи, і, прийшовши до хати, він скликає друзів та сусідів, кажучи їм: Радійте зі мною, бо я знайшов мою вівцю, яка загубилася! Кажу вам, що за одного грішника, який кається, радість на небі буде більша, ніж за дев’яносто дев’ятьма праведниками, які не потребують покаяння» (Луки 15:3-7).

Безпорадність вівці

Таку буденну й добре знайому слухачам ілюстрацію використав Господь для того, щоб змалювати перший різновид загубленості грішної людини і намагання й старання Бога знайти її.

А чому Великий Учитель обрав для Свого опису саме вівцю? Чому не корову, котика чи собачку?

Щоб дати відповідь на це питання, мені довелося звернутись із ним до досвідченого вівчаря, котрий ціле життя займався розведенням овець. Він авторитетно пояснив, що з усіх домашніх тварин вівця є найбільш безпорадною. Собачка, котик, корова знайдуть дорогу додому. Я особисто чула й читала оповіді, як ці домашні тварини, відведені в інше село, або відвезені навіть в інший кінець країни, поверталися додому, пройшовши десятки, а то й сотні кілометрів.3  Вівця дороги додому не знайде ніколи! Вона абсолютно безпомічна. Її мусить хтось шукати і знайти.

Кого ж представляє ця безпорадна загубленість? Тих людей, котрі сьогодні блукають поза Божою «кошарою», поза Божим домом… Немає нікого більш беззахисного, більш безпомічного, ніж людина без Бога. І якщо Ісус – Добрий Пастир не відшукає її і не приверне до Себе, вона ніколи самотужки не знайде дорогу додому – до Неба, до Бога.

Пастирське око і слух

Мій чоловік – пастор церкви. Декілька років від Українського Біблійного товариства він проводив спеціальні програми для національних меншин серед народу Рома (циган). Для мене було загадкою, як йому вдається не лише кожного з них знати в лице, і дорослих, і дітей, але навіть пізнавати їх по голосу й пам’ятати їх імена! Воістину, пасторське око і слух особливі!

Рідко яке заняття в старовину вимагало такого поєднання гострого, пильного зору і тонкого слуху, як робота пастиря, котру навіть не можна назвати роботою, це покликання, це мистецтво! Подумайте тільки: розрізнити кожну із своїх десятків, а то й сотень однакових овець, знати кожну з них «в лице», безпомилково розпізнавати голос кожної і пам’ятати її ім’я – це талант! Там, де простий смертний бачить лише скупчення безликих істот, добрий пастир бачить і чує кожну унікальну, дорогу особину.

Якими безцінними стають ці якості пастиря в пошуках заблудної вівці! Майже непомітні ознаки (а для стороннього – абсолютно байдужі): там клаптик шерсті, там заглиблення від маленького копита, а там кривавий слід – зауважені пастирським оком, і ледь чутний стогін, уловлений пастирським вухом, можуть попередити трагедію – загибель овечки.

Око Божественного Пастиря помічає те, чого не бачить тлінне, людське, і Його вухо чує те, чого не чує жодне інше … Заблудну вівцю людина бачить лише в безкультурному середовищі: в опущеному п’яничці, в неохайному бездомному. І лише Невсипуще Око може спостерегти ледь вловимі ознаки безпорадної заблудної Божої дитини у вищих колах суспільства: в успішному, відомому доктору наук, викладачеві університету, в сучасній, упевненій незалежній акторці, у «крутому» бізнесмені, у добре забезпеченому програмістові. Там, де простому смертному ввижається успіх і процвітання, Господь помічає терня життя, в котрих заплуталася Його овечка. Він бачить, як кожен із них – і культурних, і безкультурних – відчайдушно шукають дорогу додому і… не можуть знайти.

Безперечно, найкращим орієнтиром для пастиря в пошуках заблудної вівці є її голос. З якою радістю він, нарешті, чує її перший слабкий крик вдалині! Ідучи на цей звук, він здіймається на кручі, дряпаючи руки і лице колючими чагарниками; іде по самісінькому краю прірви, з ризиком для власного життя. Скоріше! Скоріше! Поки цей слабкий голос ще не завмер…

В глухих нетрях жебрацьких кварталів багатомільйонних міст, у помпезних, розкішних  віллах, у бідних сільських оселях лунають жалібні крики блукаючих Божих «овечок»… Ось в кабаку за столом сидить п’яничка-старичок і клянеться, що він обов’язково ще прийде до Бога, до церкви… А ось доктор наук за кафедрою цитує Еклезіяста: «Наймарніша марнота… наймарніша марнота, – марнота усе! Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем?» (Екл. 1:2, 3).

А якщо вівця не подає голосу? Якщо її стогін беззвучний? Хто почує? Хто відгукнеться? Існує клас заблудних «овечок» безголосих, безмовних… Ось іде вона – на голові чудернацька стрижка, в зубах – цигарка, очі дивляться зверхньо, безцеремонно…

– Блудниця… – шепочуть позаду.

А вона іде, гордо піднявши голову. І ніхто ніколи не почує того гіркого беззвучного крику душі, котрий роздирає її груди, коли припиняється дія чергової «дози»:

– О Боже! Куди я зайшла? А що ж буде далі? Глухий кут…

Цей душевний крик ніколи не зривається з її уст на людях, можливо, він навіть не сформульований словами, це нечутний, гіркий зойк глибоко-глибоко в серці.

Однак,  є Той, Хто чує! Є Той, Хто уловлює найтоншими струнами Своєї душі ніким невловимі болісні позивні надірваного серця…

Цінність однієї загубленої

Притча про доброго пастиряОдного разу навесні, проїжджаючи селами Карпат, мені довелося спостерігати вражаючу картину сучасного «пастиря»: на велосипеді, з довжелезним батогом у руці їде мужчина, а перед ним біжить отара овець. Час від часу він хльостає батогом по землі для того, щоб вівці не стишували  свого бігу… Як разюче відрізняється пастир із Христової притчі від цього сучасного пастуха!

У притчі пастир виходить шукати всього одну вівцю – найменшу величину із своєї отари! Ви гадаєте, що змальований сучасний пастух поведеться так само? О, ні! Він вдоволено дивитиметься на своє велике стадо і говоритиме: «У мене їх є ще 99! Це занадто багато труду – шукати всього одну вівцю! Я не бажаю жертвувати своїм сном і спокоєм! Нехай сама повернеться, а я їй відчиню ворота кошари!»

А добрий пастир із притчі? Як тільки він виявив, що однієї не стало, починає знову й знову лічити й перелічувати своє стадо, сповнений смутку і хвилювання. І коли він впевнився, що однієї таки немає, він залишає свої 99 овець у кошарі і виходить на пошуки загубленої. Довкола темна,  буреломна ніч, шлях небезпечний і ризикований: скелясті прірви, гостре каміння, ущелини. Але чим більше перешкод, тим більше хвилювання пастиря і тим ретельніші його пошуки.

Коли ж, нарешті, знаходить свою овечку, пастир не сварить її, не жене батогом, навіть не веде її до кошари. У своїй радості та співчутті він бере це тремтяче, помираюче створіння на плечі, якщо воно поранене – він бере його на руки, притискає до грудей, щоб теплом власного тіла зігріти і дати життя, і несе додому.

Рабини часів Ісуса мали приказку: «Небо тішиться, коли один грішник гине»… Христос намалював абсолютно протилежну картину справжнього Неба в образі стурбованого, засмученого пастиря, котрий виходить на пошуки всього однієї найменшої величини – однієї загубленої овечки.

А як щодо «прийшовши до хати, він скликає друзів та сусідів, кажучи їм: Радійте зі мною, бо я знайшов мою вівцю, яка загубилася!» (Луки 15:6)? Що скаже на це сучасний карпатський пастух?

– Це перебільшення! Божественний Оповідач утрирує! Стільки шуму заради якоїсь однієї нікчемної істоти? Ну, я розумію, якби це була Його єдина овечка, тоді ще якось можна пояснити весь цей пафос, але ж у Нього їх ще 99!

Уся велич любові Небесного Пастиря відкривається в тому факті, що до кожного зі Своїх восьми мільярдів земних «нікчемних» створінь Він ставиться так, як до єдиного на всьому білому світі! Ніяким іншим способом Великий Шукач не міг змалювати безмежну цінність кожного зокрема із них, як саме картиною пошуків тільки одного і «безглуздого», як видається сучасним пастухам, бенкету с приводу повернення його додому!

Останні слова притчі: «Кажу вам, що за одного грішника, який кається, радість на небі буде більша, ніж за дев’яносто дев’ятьма праведниками, які не потребують покаяння» (Луки 15:7), – знамените прокламування Неба: якби на всій нашій планеті була всього одна заблудна душа, і тоді Небесний Пастир пішов би її шукати! Він залишив би славу Небес, спустився в наш темний загублений світ, зірвався б у його прірву, розбився і ціною власного життя підняв би дорогоцінну згубу до світла, до Бога. Заради цієї однієї заблудної душі Він пішов би на муки Гефсиманії і ганебну хресну смерть! І на честь повернення її – одної-однісінької – всі «сусіди й друзі» – увесь небесний Всесвіт здіймає радісний окрик – тріумф космічного масштабу…

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Марія – заблудна душа4

В одному гірському селищі серед мальовничої природи жила багата сім’я: дві сестри і брат. Брат був опорою сестер, їх захисником і годувальником, але усім в домі керувала старша сестра. Вона була енергійною, рішучою, вольовою. Далеко за межами селища ця молода жінка славилась, як прекрасна господиня; ні одне весілля, ні одна гучна гостина в околиці не відбувалися без її участі та керівництва. Однак її строга, навіть дещо жорстка вдача відштовхував від неї молодих хлопців, ніхто не набивався до неї у женихи.

Молодша сестра була повною протилежністю старшій – тонкої душі, вразлива, ніжна, лагідна, люб’язна і, на горе собі, – дуже вродлива. Не один юнак зупинявся, щоб помилуватися її гнучким станом, зазирнути в її темні, мов східна ніч, очі… А яке у неї було волосся! Пишне, хвилясте, чорне, як воронове крило. Не один мріяв назвати її своєю… Однак старша сестра,  вірний страж, пильно слідкувала за порядком.

Тільки одній особі дозволялося заходити без будь-яких умов і причин в цю домівку, до цієї родини. В селищі була невеличка синагога і її молодий служитель Симон – далекий родич сестер і брата – був частим їхнім гостем.

Як сестри любили його відвідини, особливо молодша! Як вона любила слухати його захоплюючі оповіді священної біблійної історії! Він здавався їй таким недосяжним, таким святим та Божим… Однак це була тільки зовнішня личина, під котрою приховувалося розбещене серце.

Вівця заблукала

Фатальна краса молодшої сестри справила непереборне враження на цього святошу. Одного разу, потоптавши свої власні настанови та повчання, Закон та сором, він ввів цю юну дівчину у гріх… По селу розповзлися темні чутки…

– Марія впала у блуд…

Однак, вона була настільки благородна, що не видала імені свого спокусника нікому, навіть старшій сестрі. Симон залишився в тіні, а що ж робити їй, молодій, безпорадній, зганьбленій? Брудні жарти, безчестя, наруга… Бідна дівчина кидається із сторони в сторону, шукаючи виходу, але ще більше заплутується. В решті-решт вона просто іде з дому… І не знала вона, що цей крок приведе її у ще темніші нетрі і густіші хащі. «Овечка» відбилася від «кошари» й остаточно заблукала…

Дорогий друже! Ти пізнаєш себе? Усе, дороге серцю, – залишено, рідний дім – позаду… Тебе ніхто не може або не хоче зрозуміти. Ти нікому не потрібний. Найкращі друзі – зрадили, знайомі – відвернулися.

– Ганьба для сім’ї, сором для родини, – єдине, що чуєш ти за своїми плечима…

В тернях гріха

Марія спустилася у невеличке місто долини – Магдалу (ось чому у неї з’явилося друге ім’я – Магдалина).  Тут вона, не звикла до важкої праці, мусить тяжко, надривно працювати, щоб хоч якось прожити… Ціною великих зусиль і жертв, вона зібрала досить пристойну суму грошей. Але що ж з ними робити? В ті часи скарби закопували у подвір’ї власного дому, або ж на своєму полі, але у Марії не було ні одного, ні другого.  А гроші усе важче було зберігати.

Якось вона побачила караван єгипетських купців. А якщо у них купити на ці гроші якусь дорогу річ? Адже річ легше зберігати. І що ж вона купила? Пляшечку із білого алебастру з дорогоцінним пахучим миром.

Життя Марії ніби почало налагоджуватися, але і тут її фатальна краса не дає їй спокою, а слава її, як блудниці, тяглася за нею, де б вона не з’являлася. І вона пускається на погану дорогу, опускається на самісіньке дно…

Друже, де ти? Ти відчуваєш, що заплутався? Але всі спроби вибратись із терня гріха призводять до того, що ти ще більше заплутуєшся? Це кінець? Це тупик?

З невимовним болем і співчуттям Небесний Пастир спостерігає, як ти раниш свою душу і тіло. З якою радістю Він кинувся б тобі навперейми, щоб застерегти й порятувати! Але ні! «Рикаючий лев» – диявол гарчить на цілий Всесвіт:

– Ти не маєш права! Він мій! Це моя здобич!

Вівця подає голос

Душа Марії змучена докорами сумління, спогадами про рідний дім… Та про повернення не може бути й мови. І хоча серед людей ця красуня виглядала привабливою, безтурботною, а її безжурний сміх лунав то тут, то там, серце її корчилось у муках, вона зненавиділа саму себе. Душа її плакала, ридала й голосила, але ніхто не чув цього беззвучного крику, та якби і почув, нікому діла не було до її душі, тільки до її тіла…

Був тільки Один, Хто давно знав про пропалу овечку, Хто Своїм нагостреним слухом давно уловлював її жалібний крик і поспішав на цей голос … Він вийшов, щоб шукати, шукати і знайти…

О заблудна Божа дитино! Ти закривавлена? Поранена? Близька до загибелі?  Тебе відвідують похмурі думки: «Ніж так жити, краще не жити»? Подай голос! Будь ласка, скажи чимдуж: «Ісусе, рятуй мене!» Вигукни разом із псалмоспівцем: «Я блукаю, немов та овечка загублена, – пошукай же Свого раба»! (Псал 118:176) І не тому, що Пастир не знає, де ти знаходишся, а для того, щоб надати Йому право на пошуки тебе. Так, саме право! Як це не вражаюче звучить, але Божа любов, котра надає свободу всьому Своєму творінню, поставила Свої пошуки в залежність від твого «Ісусе, рятуй мене!»

Пастир виходить на пошуки

Одного разу в Магдалі рознеслася чутка:

– У місто прийшов відомий мандрівний Пророк!

Народ натовпами подався на берег моря, де Він проповідував. Побігла й Марія. І не знала вона, що саме заради неї, Його дорогоцінної згуби, Він – Божественний Шукач – прийшов сюди.  Ось вона протискається крізь щільний натовп, ось добирається до самої води, до самісінького човна, із котрого проповідує Учитель, і… завмирає. Просто на неї дивляться такі лагідні, такі проникливі очі, котрі все розуміють, усе прощають… Вони без звуку говорять до її серця: «Я чую твій крик, твоє голосіння. Я все розумію без слів… Я прийшов шукати і знайти тебе».

Довго Добрий Пастир виплутував цю овечку із терня гріха… Сім разів Він надсилав могутні молитви за цю загиблу душу. І в решті-решт, вона повернулася додому. Весь Всесвіт наповнився співом Могутнього Велета, Його тріумфуючим соло перемоги: «Тіштеся зі Мною! Я знайшов Свою загублену овечку!» «Господь Бог твій, серед тебе, – Велет спасе! Він у радості буде втішатись тобою, обновить любов Свою, зо співом втішатися буде тобою» (Соф. 3:17).

Великий Небесний  більше ніж Переможець палко бажає заспівати і про тебе, шановний читачу… Чи дозволиш ти Йому заспівати тріумфальний гімн про Його більше ніж перемогу? Чи сповниться Небо Божественним псалмом?

Більше ніж перемога

Великий Шукач – Великий більше ніж Переможець! Пошуки Його любові вінчає не просто перемога, а велика більше ніж перемога! Він не просто шукає Свою заблудну вівцю, знаходить її і повертає до кошари. Він творить із нікчемного і пропащого дорогоцінне, визначне, грандіозне.

Марія Магдалина… Колись опущена, загублена, грішна… Це вона ходила за Ісусом в Його подорожах і служила Йому. Це вона обмила Його ноги своїми слізьми, обтерла волоссям і цілувала… Це вона розбила алебастрову пляшечку дорогоцінного мира, купленого ціною великих жертв, і вилила на голову свого Рятівника… Пам’ять про цей вчинок Він поніс у ніч найстрашнішого випробування, як запоруку тієї незмінної любові, котру протягом усієї вічності будуть дарувати Йому відкуплені: 5

В ту останню, ту страшну годину

Обіймає спогадом єдиним

Ніжне миро, миро Магдалини

Спаса закривавлене чоло…

Це вона першою прибігла до порожнього гробу, де лежало тіло її Господа, і їй першій з’явився Він воскреслим. «Прощені її численні гріхи, тому дуже вона полюбила» (Луки 7:47, дослівний переклад). А в Божому Царстві найближче до престолу Господа стоятиме саме вона, Марія: «Найближче до престолу стоять ті, хто колись ревно служив сатані, але, подібно до головешки, був вихоплений із вогню, і з глибоким, щирим посвяченням пішов за своїм Спасителем».6

Шановний друже! Великий Шукач приготував тобі місце поруч із Марією і поруч із Собою… Ти займеш його?


 

Список використаної літератури

  1. Уайт Е. Бажання віків, с. 22.
  2. Див. Уайт Е. Наочні уроки Христа, с. 188.
  3. Прочитайте, наприклад оповідання «Невероятное путешествие» Шейли Барнфорд про трьох тварин: сіамського кота і двох собак – бультер’єра і лабрадора, котрі повернулися додому з іншого кінця Канади, пройшовши сотні миль.
  4. Переказ оповіді Моріса Вендена.
  5. Уайт Е. Бажання віків, с. 559, 560.
  6. Уайт Е. Велика боротьба, с. 665.

Ольга Стасюк

Ключові слова: притча, любов, перемога, стадо, вівця, пастир, добрий, Марія, воскресіння
Recent Posts
У Вас есть вопросы?

Если у Вас есть вопросы или Вы хотели бы лично познакомиться с Ольгой Васильевной, Вы можете написать ей сообщение:

Введите слово или фразу и нажмите клавишу "Enter" для поиска

Божа любов шукає  (Серія статей)Притча о потерянной драхме (Из серии «Ищущая Божья любовь») В старину на Ближнем Востоке девушки в приданое получали от матери серебряные монеты. Иногда это сокровище было семейной реликвией, передаваемой по женской линии от прапрабабушки к матери, а затем к дочери.