Не хлібом самим житиме людина
Частина 2

Роздуми над Мт. 4:1-4; Мр. 1:12, 13; Лк. 4:1-4

(Дух повів Ісуса…)

«Цар розгублено затремтів… Він піднявся у верхню світлицю над брамою і заголосив. Рухаючись по кімнаті, він постійно повторював: Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я вмер замість тебе! Авесаломе, сину мій, сину мій!» (2Сам. 19:1).

Які зрозумілі для кожного батька почуття Давида і його розпачливе голосіння! Кожний отець радше віддасть своє життя, аби тільки сина не спіткала лиха доля.

А тепер, шановний читачу, послухайте, будь ласка: «Дух повів Ісуса в пустелю» (Мт. 4:1)…

4. Дух повів Ісуса…

Євангеліст Марко вживає ще сильніший вислів: «Дух Його викидає в пустелю» (Мр. 1:12, дослівний переклад)! Зауважте, «Ісус Сам не накликав на Себе спокуси».¹  У похмуру місцину злих демонів на страшне випробовування Сина Божого провадив Бог Отець… Чому? О, чому ж? Якби ми тільки могли, то собою, власним тілом прикрили б, захистили улюбленого Спасителя! Чому ж Отець не зробив цього? Чому Він допустив, щоб Його Єдиний, коханий Син пішов у пустелю на жахливу спокусу? І більше того: Він «викидає», «виштовхує» туди Свого моногенез – Єдиного, Унікального… З якою метою?

Ні одна, навіть незначна подія в житті Ісуса не проходила просто так… Карантанія, Гефсиманія, Голгофа… Три криваві вершини на земному шляху Викупителя. І першою серед них височить Карантанія… Мета Гефсиманії нам зрозуміла – там покладалися на Безгрішного гріхи цілого світу, там він приймав остаточне рішення віддати Своє життя. На Голгофі – здійснилося відкуплення загиблого людства. Яка ж мета Карантанії?

4.1. Мета Ісусового спокушення

Коротко перелічимо цілі Ісусового спокушення:

1. Там, де сталося падіння першого Адама, повинна була розпочатися перемога Адама Другого.
2. Ісус повинен був спростувати претензії диявола щодо володіння всією землею, і
3. заперечити наклепи сатани щодо недосконалості Божого Закону.
4. Ісус витримав спокусу, щоб дати людині взірець перемоги. 

Дозвольте звернути нашу увагу, шановний читачу, на ще одну величну мету спокушення, про котру ми чуємо не часто. Христос знав, що грішнику в його гріховному єстві з ослаблою силою опору неможливо отримати абсолютну перемогу над спокусою. Тому Йому належало від імені людства, як людині її перемогти.  При чому перемогти  найсильнішу спокусу, у стократ сильнішу від будь-якої людської спокуси! У цьому протистоянні людська природа Христа повинна була знести таке суворе випробування, яке нікому з людей ніколи не доведеться витримувати. У той момент небесні ангели перебували на полі бою, високо піднімаючи свій прапор, щоб сатана не переступив котроїсь із дозволених йому меж і не підпорядкував собі людську природу Христа. Ніякий людський розум не в змозі охопити напругу зіткнення, яке там відбувалося. І це все Він повинен був перенести від імені людини, як людина.²

І Він здобув перемогу за все людство і заради людства! Аллілуйя! Що ж із цього випливає? Він, наш безподібний Переможець, має право зарахувати кожному з нас плоди Своєї перемоги! Шановний читачу! Ми розуміємо, яке це благословенне Євангеліє? Нам із вами зараховується Його перемога і все, що пов’язано з нею: святість, чистота, безгрішність, безсмертя; свобода від гріха, почуття провини і докорів сумління; свобода від мук першої і, що найважливіше, другої смерті! Коли ми боремося з гріхом і спокусами і досягаємо найменших результатів, Ісус покриває нас заслугами Своєї перемоги і Отець, дивлячись на нас, бачить не маленьку перемогу грішника, а велику більше ніж перемогу Великого більше ніж Переможця!

4.2. Замісна Жертва у пустелі

Подумаймо, вже там, у пустелі Ісус став Замісною Жертвою. «Замість», «за», «заради», – як часто Дух пророцтва вживає ці слова-синоніми в контексті Карантанії. І цю жертву приніс не лише Бог Син, але і Бог Отець… Що міг зробити Отець для Свого Сина там, в пустелі? Він міг зробити все! Він міг прогнати геть спокусника, міг зробити для Ісуса, голодного й ослаблого, із каменів  не просто хліб, а розкішний стіл! Але Він зробив лише одне: споглядаючи на обличчя Свого Одинака, бліде і схудле, «над усяку людину був знівечений Його вигляд, так що було важко розпізнати в Ньому одного з людських синів» (Іс. 52:14), а тим більше Свого Сина – колись Величність Неба, дивлячись на Його тремтяче від 40-денного посту тіло, Отець, подібно до Давида, ходив по залах небесного палацу і голосив: 

–  Сину Мій, Ісусе, Сину Мій! Сину Мій, Ісусе! О, якби Я був у пустелі замість Тебе! Ісусе, Сину Мій, Сину Мій! 

Хто може належно оцінити жертву Цього Батька? Так, Сам Бог, «Дух повів Ісуса в пустелю» (Мт. 4:1)… А мені ввижається інший батько… Він також повів свого сина, але не на Карантанію, а на Моріа… Сивий, тремтячий, столітній старик… Хто бачив картину Рембрандта «Жертвоприношення Авраама», той ніколи не забуде очей цього батька: великих, темних, а скільки в них муки, скільки болю!

Рембрандт – «Жертвоприношення Авраама» (Джерело – www.hermitagemuseum.org)

Пригадую, як відомий мистецтвознавець на одній із своїх лекцій, коментуючи цей шедевр, обурено промовив: 

–  Говорять, що Бог є любов… Проте оця картина свідчить про зовсім протилежне! Як це жорстоко вимагати таку жертву від старого батька!

Яка приземленість і недалекоглядність, чи не так? Якраз навпаки, саме про безмежну Божу любов волає Рембрандтове полотно! Так, від Авраама вимагалася ця жертва, але від Бога Отця ніхто не вимагав пожертвувати Сином. Могутній ангел злетів із неба, щоб зупинити руку з ножем, підняту над Аврамовим моногенез… Але коли був занесений цвях і молот над Єдиним, Унікальним Сином Божим, ніхто не викрикнув:

–  Доволі! 

Що в той момент міг зробити Отець? Він міг зробити все, але зробив лише одне – зболілий і змучений стражданнями, з серцем, що краялось терзаннями, Він відвернув Своє лице, щоб Самому не вигукнути:

–  Доволі!

Яке перо може описати цю картину? Рука якого митця змалює очі Бога Отця в ту мить?

Так, Отець Сам вів Свого Сина на Голгофу… Він Сам вів Свого Сина і в пустелю спокушення… Євангеліє описує це трьома телеграмними словами: «Дух повів Ісуса» (Мт. 4:1)…

Переживши цю страшну драму, знаючи, що у волі Бога повести або не повести на спокусу, Ісус тремтячими устами промовив: «І не введи нас у спокусу» (Мт. 6:13)…

*  *  *  *  *  *  *  *  *

А чи можемо ми з вами, шановний читачу, повторити ці слова вслід за Ісусом? Чи не буває так, що ми частіше молимося дещо інакше: «Господи, я потрапив у спокусу, визволи мене!» 

Як часто не з волі Божої, а з власної волі ми «ідемо назустріч спокусі», «створюємо критичні ситуації» і «даємо ворогу можливість спокушувати нас». «Молячись “не введи нас у спокусу”, ми повинні уникати спокуси настільки, наскільки це для нас можливо».³

Список використаної літератури

1. Уайт Е. Бажання віків, с. 114.
2. Див. Уайт Е. Вибрані вісті, т. 1, с. 271, 272, 278; т. 3, с. 136; В небесних оселях, с. 255; Христос-Переможець, с. 202, 217, с. 253
3. Уайт Е. Велика боротьба, с. 509; Розум, характер, особистість, с. 237; Бажання віків , с. 712; Патріархи і пророки, с. 459.

Ольга Стасюк
Головне зображення

Читайте також на сайті: Частини 1, 3 – 10.

Ключові слова: Дух, Отець, Ісус, спокуса, пустеля, Карантанія, Авраам, Давид, Авесалом, воля Божа, любов