Ключ

(Дитячі оповідання)

Костик живе у маленькій хатині на самісінькій вершині високої гори із стародавньою назвою Панська гора. В горі висічені із каменя сходи, ними можна легко і швидко спуститися донизу або піднятися догори, не обходячи гору довгою кружною дорогою. Хлопчик так любив з підскоком бігти по сходам або вниз або вгору, коли вони з мамою йшли в магазин або до поїзда, зустрічати татка. Тато Кості працює у великому місті і ввечері приїжджає додому на яскравій зеленій електричці із гарним іменем «Нафтуся», а вони з мамою виходять його зустрічати.

От і зараз вони збираються зустріти татуся. Щоправда, на дворі хлюпотить осінній дощ, але хлопчик має гарну дитячу парасолю, резинові чобітки, так що дощ – не завада!

Мама з сином вийшли на подвір’я, замкнули двері.

– Синку, поклади, будь ласка, ключ до кишені своєї курточки, бо в мене немає ні однієї кишені, – попросила мама.

Хлопчик, запишавшись від такої довіри, акуратно поклав ключ в кишеню і з підскоком почав спускатися кам’яними сходинками донизу. Одна, дві, три…п’ятдесят! А мама лише сміялась і застерігала сина бути обережним.

Так цікаво було іти в темноті по калюжам, тримаючи над головою маленьку, яскраву парасольку. От тато здивується, що навіть в таку дощову погоду синок вийшов його зустрічати!

Тоненько засвистіла електричка, зупинилась, автоматично відкрилися двері і десятки пасажирів весело почали виходити із вагонів. Але тата ніде не було видно… Тато не приїхав…

– Ну, що ж, – сумно промовила мама. – Очевидно, татко лишився ще на одну зміну. Таке трапляється рідко, але буває.

Похнюпившись, хлопчик із мамою повернули, щоб іти додому. І раптом мама запитала:

– Костянтине, а як там наш ключ?

Хлопчик опустив руку в кишеню, помацав, але ключа не було… Він опустив руку в другу кишеню, але і там його не було! Вивернув обидві кишені – нічого немає!!

– О мамо! Як же ми зайдемо до хати?

А дощ почав лити, як з відра… Що ж буде? Другий, запасний ключ – у тата, але він не приїхав… Хлопчик почав плакати.

– Нічого, синку, – заспокоїла мама, – будемо шукати по дорозі, очевидно він десь випав із твоєї кишені.

Як старанно Костик з мамою приглядалися у світлі ліхтарів до кожної блискучої речі на дорозі, як ретельно ногами вигрібали із калюж камінці в надії знайти заповітний ключ. Але його ніде не було. Ось дійшли вже до сходів. І тут мама згадала, що коли синок плигав по них, спускаючись донизу, вона почула, як щось дзенькнуло об камінь. Вони схилили голови і помолились, щоб Господь допоміг їм знайти ключ.

– Ти піднімись нагору і продовжуй молитись, а я буду шукати, – попросила мама.

Однак вона розуміла, що легше знайти вдень голку в копиці сіна, аніж зараз, в темноті, на п’ятдесяти сходинах, по котрим хлюпоче холодна дощова вода, знайти ключ…

Ще ніколи в житті Костя не молився так палко й гаряче, як зараз!

– Дорогий Ісус! Будь ласка, допоможи мамі знайти ключ! Пошли Твого ангела, нехай він направить мамину руку. Ти знаєш, що ми не зможемо зайти до хати, а тато не приїхав… Будь ласка, дорогий Ісус!

А мама тим часом рукою проводила по холодним, брудним, мокрим сходинам. Одна, друга, третя… Рука зовсім задубіла від холоду. Четверта сходинка… Раптом щось дзенькнуло… Ключ! В руках у мами був ключ!

Якою особливо теплою видалась хлопчику їх маленька хатинка, яким затишним – його м’яке ліжечко! Але Яким дорогим став для нього Ісус, Котрий у скрутну хвилину прийшов йому на допомогу!

– Дякую Тобі, Ісусе, дуже дякую! – знову й знову промовляв, засинаючи хлопчик.